Несчастная наша страна....
Стоит в телевизоре по 1+1 чёрноглазое, черноволосое, упитанное существо и рассказывает про... "жиночый бойовый гопак".
На заднем плане девочки в полукимоно и в полувышиванках машут ногами друг на дружку...
Вещило (ото, которое чёрное и упитаное) несколько минут баял про "исторычни традыции жиночого гопака", оговорился, правда, что "жинок" на Сечь и близко не пускали, но поправился, сказав, что "жиночки", скучая за мужьями, отрабатывали "бойовый гопак вдома".

Лично у меня нет слов...

Саня, я могу поправить этот досадный пробел в твоем словарном запасе. Зайди в ВиршЫ за жЫзнь, там как раз мой последний посвящен боевому применению слова. Гопак может отдыхать.

Разве "бойовый жиночый гопак" что либо может превзойти?..
Я понимаю, что любой народ можно застегнуть (Ленин - москалов, Гитлер - немцев) Но тех хоть манией величия застёгивали, но что бы так пошло застёгивать... гопаком жиночим...

Женский боевой гопак - хуйня.

Потому что есть костырэчь - боевой искусство кобзарей. Которые слепые.

Вообще-то запощу статейку из Критики - сайт наебнулся, в сети, кажись, и нетути.

Лулзы выделяю жирным шрифтом - только самое выдающееся, типа сорбоннских лекций Ивана Серка.

Про казацкую виагру я нигде больше не читал (по правде и не искал), а вот насчет арийского антиалкогольного фермента - есть, можно процитировать.


© КРИТИКА. 6 2005 рік
Олена Русина

Дикі танці

Перші сто днів Ющенкового президентства увінчав телевізійний фільммонолог, знятий у інтер’єрі оновленого кабінету на Банковій; відтак усі українці (які, на президентову думку, за своєю суттю є козаками) могли не тільки дізнатися, скажімо, про те, як він дбає про запорізький дуб поблизу Хортиці чи скільки Ющенків фігурують у реєстрі 1649 року, а й на власні очі побачити ґобелен, уже описаний у пресі: груповий портрет п’ятьох найславетніших козацьких ватажків, об’єднаних загальним гаслом: «Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, й козак заспіва».

Для тих, хто стежить за пресою, не було таємницею й те, що Ющенко має всі шанси долучитися до цієї блискучої п’ятірки. Поперше, з’ясувалося, що президент є нащадком Петра Калнишевського (зацікавлених відсилаємо до книжки Данила Кулиняка «Від Калниша вісті»), а подруге, низка козачих організацій зголосилася визнати його єдиним запорозьким гетьманом. Ідея ця, щоправда, не нова: за пів року до того, на Покрову, про щось подібне йшлося і на Великій Козачій Раді, за місце зібрання якій чомусь правив київський мотоциклетний завод. Часи були, одначе, інші: всюдисущий Віктор Черномирдін освячував своєю присутністю поважний захід, а гетьманом запорожців після, здавалося, неминучого обрання президентом мав, зрозуміло, стати Віктор Янукович. «Йому під силу двома руками втримати не тільки Україну, але й наш народ», – глибокодумно ділився із пресою козацький маршал Дмитро Сагайдак («Наша держава» за 22–28 жовтня 2004 року).

Вибір, із позиції сьогодення, був, ясна річ, недалекоглядний – хоч і не менш прогнозований за нинішнє загравання з Ющенком. Не новина, що для козацтва, як і для багатьох інших суспільних сил в Україні, немає постійних союзників, а є лише постійний інтерес, похідний від бажання поділити з владою важелезний тягар управління державою – або, кажучи прозаїчніше, долучитися до державної годівниці1. Тож коли в медіяповідомленнях про обидві події й було щось цікаве, то це спроби визначити «соціяльнокорисну функцію козацтва у XXI столітті»: в одному випадку йшлося про досвід існування козацьких спецдружин нероз’ясненого призначення та козачого самоуправління у районах, а в другому розтлумачувалося, що в козаків «осучасненої формації» над мужністю домінує розум, а політика шаблі поступилася місцем інтелектові.

В українській пресі не бракує декларацій того, що козацтво – це «ум, честь і совість нашої епохи», однак куди цікавішою є та вигадливість, із якою творці новостворюваного козацького міту адаптують його до духу цієї епохи. Доводиться визнати, що козацька ідея виявилася напрочуд еластичною після десятиліть цькування та забуття, коли підозрілими видавалися не те що наукові зацікавлення козацтвом, а й навіть «націоналістичні» козацькі вуса; тож зі здобуттям незалежности громадяни України швидко переконалися, що за своєю універсальністю ця ідея нічим не поступиться комуністичній.

Відповідно, й розкручування козацького бренду як нової суспільної панацеї було суто «совкове». Наприкінці 1990х, зокрема на одній із конференцій, організатором якої була не лише анекдотична «Наукова управа українського козацтва», а й набагато серйозніші установи, якот міністерства оборони, освіти й культури, козацтво як «державотворчу інституцію» розглядали передусім під кутом зору «участи козацьких товариств у розвитку напрямків економічного, військового, політичного, культурного, державного життя в Україні». Козацькі промисли, хутори та зимівники було проголошено «основою ведення фермерського господарства». «Козацький здоровий спосіб життя» мав зарадити «в умовах радіяції», а «козацька військова доктрина» – збагатити «досвід сучасних воєн». Окрім того, актуалізованому в компартійному дусі козацтву судилася «провідна роль у формуванні нового покоління», чому мусила посприяти «сучасна козацька педагогіка – новий напрямок педагогічної науки і практики».

Реальність, однак, дещо стримала козацьке завзяття. На гупання козацьких тулумбасів з ентузіязмом відгукнулися хіба що освітяни. Анахронічних жовтенят подекуди заступили «козачата», «Орликіяда» потіснила «Зарницю», і навіть соціяліст Станіслав Ніколаєнко, щойно обійнявши посаду міністра освіти, рішуче «замахнувся» на допотопний комплекс «Готовий до праці та оборони», запропонувавши перейменувати його на «Козачий гай» (мовляв, «щоб кожна дитина відчувала себе сильним козаком або спритною козачкою»). Що ж до «козацької педагогіки», то вона не лише набрала цілком конкретних рис – з’явилися вже й її «провідні теоретики», що на них шанобливо покликаються автори нинішніх підручників для вищої школи. Аби дати уявлення про коло ідей (чи радше фантазій), які циркулюють серед популяризаторів цього різновиду педагогіки, досить навмання зацитувати кілька навчальних посібників, що побачили світ у різних київських видавництвах упродовж 2003 року2.

Усіх їх підготували/відрецензували доценти/професори/члени АПН України й усі вони мають ґриф рідного Міністерства освіти й науки (а деякі ще й репрезентують «вищу освіту XXI століття»). І хоча, попри все, їх науковість є подекуди досить сумнівною, цю хибу вповні компенсує патріотизм у дусі лекцій з українознавства «для щирих українців» пера Остапа Вишні: «Мова на Україні найкраща, небо найкраще, ґрунт найкращий, залізниця найкраща, народ найкультурніший». Тож цілком зрозумілою є й винятковість козацької педагогіки як «унікального явища не лише східнослов’янської, а й світової культури», «аналогів якому не було в усьому світі». Це – «частина народної педагогіки у вершинному її вияві», – як, власне, «вершинним» станом були й її носії, козаки, котрі «в умовах боротьби за збереження українського етносу і виживання в екстремальних обставинах гартували своє тіло і дух, доводячи особистість майже до ідеальности». Це й перетворило козацтво на «високоінтелектуальний і суспільнотворчий унікум державотворення, громадське диво Европи, в якому кожен козак – це мудрець, козацький кіш – кіш мудреців, козацький полк – полк мудреців».

Відповідно, «козацька система виховання формувала лицарів духу, людей високого інтелекту – історично зумовлений тип українця»3. Вона була багатоступеневою, складаючись із «дошкільного родинного та родинношкільного виховання і вищої освіти». Годі й казати, що в козацьких родинах умови для виховання були, як і все інше в Україні, феноменальні:

Чоловік навіть у сімейному житті керувався лицарськими чеснотами. Він створював для жінки сприятливий психологічний мікроклімат, допомагаючи їй таким чином у розв’язанні багатьох сімейнопобутових питань. <...> Козачки були добрими господинями, лагідними матерями, вірними дружинами, а коли треба було – то й хоробрими воїнами. <...> Дівчата дбали про свою честь і гідність. І, може, саме це дало їм привілей, на відміну від жінок усього світу [!], обирати собі чоловіка.

Батьки ж не дистанціювалися від виховного процесу й після того, як віддавали дітей до козацької школи, – наприклад, допомагали їм студіювати «українознавство» й разом із учнями та педагогами «брали активну участь у впровадженні в життя народних обрядів, звичаїв і традицій». Отож у далекі козацькі часи «вихованість та освіченість були невід’ємними складовими національного способу життя українців».

Коли ж справа доходить до конкретних прикладів цього, представників сучасної педагогіки остаточно зраджує відчуття реальности. Ось, наприклад, фантазії на тему українського «професора» XVII століття – гаданого автора «Листа запорожців турецькому султану»:

Кожному слід знати, що кошовий отаман Іван Сірко воював навіть у Франції, потім у Паризькому університеті читав лекції з історії України і Польщі. Цей визначний полководець і дипломат, енциклопедист свого часу, який володів багатьма мовами, мав знання, що дорівнювали знанням найвидатніших тоді вчених світу. <...> У лекціях з історії України, з якими І. Д. Сірко виступав у столичному університеті Франції, він докладно зупинявся на давніх українських (ще праукраїнських) традиціях тіловиховання і тіловдосконалення, на системі українськокозацьких шкіл військового одноборства і самозахисту, їхньому впливові і єдності з інтелектуальним і духовним вихованням.

Mаємо тільки пошкодувати разом із авторами підручника, що ці унікальні відомості втрачено для нащадків: «як відомо, Іван Сірко не залишив спеціяльного заповіту, тим паче з питань тіловиховання і гарту людського організму».

А втім, може, й не слід сумувати, що заповіти «з питань загартування» існують тільки у мареннях нинішніх теоретиків від педагогіки: адже

І. Д. Сірко в історії козацтва і козаччини – явище зовсім не унікальне, таких звитяжців було чимало по Україні, – вони були в кожному населеному пункті, в кожному козацькому загоні, полку.

Цілком зрозуміло й те, що за своїм інтелектуальним рівнем козаки на кілька століть випереджали решту людства. Тож, певно, не випадково перший космічний апарат, запущений у незалежній Україні, отримав назву «Січ»: хіба ж не козаки «мріяли про невідомі світи, прагнули проникнути в таємниці Космосу» (коли «спали проти зоряного неба»), хіба ж серед них не було «чимало магів, у кращому розумінні цього слова, які пізнавали космічні закони, адаптували їх до земного життя й опікувалися духовним життям своїх вихованців»?
А що вже казати про проґресивну козацьку медицину!

Відомо, що козаки були чудовими знахарями. Вони мали свої рецепти лікування різноманітних захворювань. Іноземні мандрівники відзначають, що від пропасниці козаки пили горілку з попелом або з порохом, для заживлення ран прикладали до хворого місця розтерту землю із слиною, замовляли деякі хвороби тощо.

І далі:

З нашого погляду, саме ця грань діяльности українського козацтва вивчена недостатньо і ще потребує осмислення та узагальнення.

Нам залишається, полегшено зітхнувши, подякувати авторці підручника, що вона закликає лише до подальшого студіювання цього безцінного досвіду, а не до його негайного запровадження у практику української медицини, яка, втім, і без того стрімко наближається до «козацьких стандартів».
Ну, а там, де й козацька медицина зарадити не має снаги, можна опертися на парапсихологічний доробок козаківхарактерників. Деякі з них

могли настільки розвинути свої внутрішні сили, що демонстрували такі вміння, яким могли б позаздрити сучасні екстрасенси. Характерники могли впливати на психіку ворога, «заворожували», «зачаровували» його, вивідували в нього військові таємниці тощо.

До того ж, вони володіли цілою системою єдиноборств; із них «найвідоміша лягла в основу козацького танцю гопак, що формує інтелектуальне, духовне, фізичне та естетичне багатство юности».
Ви про таке ще не чули? Чудасія, та й годі! Бо в пресі нам уже радять замінити на бойовий гопак нудний курс ранкової фіззарядки, західну аеробіку та «системи оздоровлення, що ґрунтуються на незвичних для наших людей принципах східної філософії». Процитуємо статтю з газети «Сегодня» за 13 січня цього року, де подано практичні рекомендації керівника Козацької школи бойових мистецтв «Собор». Він пропонує реґулярно займатися «козацькими забавами» під доволі нехитрий акомпанемент:

Увімкніть козацький марш або веселі народні пісні, на крайній випадок згодиться й Вірка Сердючка зі своїми шляґерами. А щоб не нудно було, покличте всю сім’ю від малого до великого. Адже козацькі забави принесуть користь людям будьякого віку.

Можна, наприклад, підняти «національну самосвідомість разом із настроєм». Для цього варто побитися навкулачки з уявним ворогом: «Боксуйте: раздва, раздва… Відкидаймо “ворога” вбік ногою, тоді іншою – набіглого йому на підмогу другого. Виходить не гірше, аніж у ніндзя». Ба, навіть краще – адже українське бойове мистецтво здатне стати в пригоді не лише в патріотичній борні, а й у взаєминах із родиною, передусім із дітьми. Для цього також маємо доволі нехитру вправу: перетягування уявної козацької «чайки» з однієї річки в іншу:

Берете довгу палицю: тато тримає її за один кінець і вдає з себе плавзасіб, а син чи дочка тягнуть на себе, стараючися зрушити з місця. Принагідно розповідайте дітлахам історії про козаків. Для цього доведеться, звісно, потрудитися в бібліотеці, читаючи історичні книжки. Але, повірте, після цього ви виростете в очах власних дітей на цілу голову.

Та хіба ж тільки дітей! Адже фіззарядка, яку пропонує козак нової формації,

не тільки розтягає м’язи, зміцнює суглоби, розвиває витривалість і реакцію. Після неї кров так і грає в усьому тілі, енергія поривається назовні, посилюється ерекція. Випустіть її… у спальні. Вже коли бути козаком, то в усьому!

Відтак відпадає потреба не лише в східних вправах, а й у «Золотому драконі»!

Звідки ж прийшли до нас «козацькі бойові мистецтва», яких стає дедалі більше? Лише торік, наприклад, до «Хреста», «Спаса», «Собору» та інших додалася відроджена в Харкові «боротьба Костурець – бойове мистецтво українських кобзарів», котра, за повідомленням «1+1», стала «сенсацією» Другого всеукраїнського фестивалю національних бойових мистецтв: «Від усіх інших українських бойових технік Костурець вирізняє використання великої палиці, яка одночасно слугувала кобзарям посохом у дорозі». Цілком зрозуміло, що «письмових свідчень про Костурець не збереглося – таємницю цього мистецтва передавали тільки від учителя учню».

Те саме стосується й решти «прадавніх» українських бойових технік, що їх «відроджують» останніми роками «за спогадами старожилів»4. Якщо в XIX столітті, «реконструюючи» історичну пам’ять українства, галицькі козакофіли створили танець «козачок», то нині їхні ідейні нащадки з того ж реґіону додали до скарбниці вітчизняної культури перевдягнений у шаровари кікбоксинґ, так само питомий на наших теренах, як і новоз’явлений «український національний фастфуд».

Щоправда, Верховний Учитель Бойового Гопака львів’янин Володимир Пилат, якому належать «авторські права на стиль національного бойового мистецтва Бойовий Гопак та методику викладання Бойового Гопака», заперечує його схожість із карате чи кікбоксинґом, покликаючися на низку технічних і тактичних нюансів, а також на «світоглядні та інші» відмінності: «у Бойовому Гопаку застосовується одяг, який носили наші предки протягом тисячоліть – вишита сорочка, широкі штанишаровари і довгий м’який пояс»5; у карате «відсутнє поняття служіння своїй Батьківщині»; нарешті, «гопаківці виховуються на прикладах бойової слави й майстерности українців – дружинників, козаків, характерників, а не на леґендах про японських майстрів бойових мистецтв» (тут і далі цитуємо щойно створений сайт http://www.hopak.org.ua).

Утім, приклади ці, як правило, так само фантазійні, як і викладацька діяльність «енциклопедиста» Івана Сірка. На жаль, лише той, хто професійно вивчає Київську Русь, здатен повною мірою оцінити такі одкровення:

Учень волхва Межибора, відомий під іменем Гуда, був особистим охоронцем князя Ігоря та княгині Ольги. Він заснував першу школу кулачного бою при палаці київських князів. Його систему взяли на озброєння запорізькі козаки.

Однак і нефахівців може вразити те, що під кутом зору «тисячолітніх традицій» бойового гопака й

билинні рядки про багатиря Іллю Муромця («махнув лівою рукою – провулком погані попадали, махнув правою – цілою просікою») тепер сприймаються більш серйозно. Як і казка, що оспівує силу Котигорошка, може виявитися реальністю. Не дарма ж закордонні королі прагнули мати свою особисту охорону саме з українців з оселедцями6.

В Україні, однак, і без гопаківців не бракує людей, певних того, що «мы рождены, чтоб сказку сделать былью», і вони й так «більш серйозно» ставляться до билинних персонажів (наприклад, до супротивника Іллі Муромця, Солов’ярозбійника: нещодавно у випусках новин пояснювали, що за цим іменем криється не хтонебудь, а українська Снігова людина; цього літа її шукатимуть у Рівненській області, приманюючи на цукерки й сухе молоко). Що ж до творця бойового гопака, то він, здається, може не перейматися його історичною верифікацією7, позаяк для Верховного Вчителя саме українство, «цивілізоване життя» якого охоплює «сотні тисячоліть», перебуває у позаісторичному вимірі:

Лицарська світоглядна система українського воїнства така ж давня, як і історія нашого народу. <...> Навіть більш давня, ніж традиційно утверджене поняття – історія. Українці такі ж давні, як поняття Світла, Бога і Слова. Про це сказано у леґендах, але не згадується у традиційній історії. <...> Українці – прямі нащадки БогаТворця, і про це сказано в багатьох стародавніх леґендах.

Не знаю, як у прадавніх переказах, а ось у зацитованих «лекціях з українознавства» (чи то «невеличких замітках, що їх нема в жодній історії України») Україна постала

ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу. Першу людину звали Остап (не Вишня, бо тоді ще прізвищ не було), а його жінку – Чорноброва Галя. Під час всeсвітньої потопи Ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що й урятував сім пар чистеньких українців.

Прикро лише, що в часи Остапа Вишні ще не було відомо, що «чистенькі українці» – то арії/арійці, й він не знав, звідки пішла ота українська любов до співу, про яку він занотував:

До співів вони були великі мастаки.
Співають було цілими століттями.

Натомість для Верховного Вчителя Бойового Гопака це аж ніяк не таємниця:

Стан жерців був провідною кастою староукраїнського суспільства. До його обов’язків входило проповідування Богом даних знань – Вед. <...> Веди передавалися із уст в уста у формі пісенних гімнів. Їх співали при будьякій роботі та під час богослужінь. Можливо, ще з тих давніх часів за українцями закріплено звання найспівучішого народу в світі.

Так само суто арійського взірця є й «державницький патріотизм», що його пропаґують гопаківці. Їх аж ніяк не влаштовує незалежність, яку українці «виплакали і вистраждали на початку дев’яностих»: «ця воля недовговічна, бо волю не дарують – волю завойовують». Для послідовників п. Пилата апотеозом національного самоствердження є «Священна Очищувальна Війна», яку, мовляв, у прадавні часи оголошували жерці, аби позбутися негараздів, спричинених «чужинцями-зайдами неарійського походження»: тоді воїникшатрії (вони ж «косаки») «приступали до боротьби зі Злом, приносили в жертву вогню чужинський, злодійський, смердючий мотлох. Очищення завжди уквітчувалося Святом Перемоги». Тож головною метою для тих, хто нині вивчає бойовий гопак, є «вишкіл для ведення Священної Борні»; вони мусять «стати тими, чий погляд завжди шукає ворогів нашої Батьківщини», аби зрештою «утихомирити» їх і «навчити зайдів коритися нашій українській правді».

Отже, як бачимо, можна посперечатися з Сисоєвою та Соколовою («Нариси з історії розвитку педагогічної думки»), які певні того, що «образи запорожців навряд чи придатні для відновлення духу аґресивного націоналізму – на зразок того, як скористалися [хорвати та серби. – О.Р.] іменами усташів і четників, колись мужніх борців проти османського іга». Виявляється, якраз навпаки: козацький міт, потрактований у мілітарнопатріотичному дусі, цілком сумісний не тільки з войовничим націоналізмом, а й із відвертим расизмом.

Ще наочніше, ніж «світоглядна концепція сучасного українського лицаря» авторства п. Пилата, це демонструє журнал «нової еліти» (або «нових аріїв») «Перехід–IV». Його видавців зближує з головним гопаківцем не лише пропаґанда українських бойових мистецтв (у рубриці «Школа кшатрія»), а й переконаність у «несправжності» Української держави, котра 1991 року «з переляку проголосила власну “незалежність”» і яка є «бізнесінструментом збагачення олігархічних кланів переважно неслов’янського походження». Відтак теоретики «Переходу–IV» констатують неможливість її «довготривалого існування»: «правий рух національної та соціяльної логічности прямує до відновлення Україною статусу Київської Русі – форпосту і бастіону традиційної білої цивілізації Европи».

Цю перспективу доповнено не лише відповідною «стратегією» («оперативно наростити критичну масу патріотів» або ж, як «десанту на окупованій ворогом території», «визначитися на місцевості, розпізнати своїх, зібратися разом, уточнити план дій і розпочати атаку») та поетичними варіяціями на тему «глобусу України»:

Улюблена Божа дитина
Від Роду піднесена в злеті,
Гряде Материк Україна
На ЖовтоБлакитній планеті!

Маємо ще й конкретний сценарій «народження нової української нації з формуванням держави української мрії – Третього Гетьманату» в 2015 році. Відтак, замість того, аби «займатися гальванізацією трупа під назвою “держава Україна”», слід звернутися до історичного досвіду українства – а, як відомо, «злет державотворчої потуги українських етносів завжди відбувався при застосуванні ними традиційної для України гетьманської моделі – Гетьманату». Тож у майбутній державі, що в ній маємо жити за якихось десять років,

Гетьман концентрує у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади. <...> Контроль за діяльністю Гетьмана мають здійснювати не інші «гілки влади», а Українська Помісна Церква (Брахманат). Вона має органічно поєднувати функції віри, науки і мистецтва – так, як це завжди було у традиційних здорових суспільствах.

Кроками «нових аріїв» у напрямку здійснення «української мрії» є такі звершення, як «ініціяція пасіонарного спалаху та його правильне спрямування», створення «100 полків арійського козацтва, здатних до ведення бойових дій на всіх 7 рівнях сучасної війни», «досягнення пророкованого Христом стану Царства Божого». Отож 2015 року на нас чекає

початок Золотої доби України, що супроводжуватиметься новим пасіонарним спалахом, а також демографічним, культурним і технологічним вибухами з їх наступним виплескуванням у навколишній світ (як співає КОМУ ВНИZ, «та й засієм білим світ той сивий, білим зерном попід самі зорі...»).

На жаль, усе це не так комічно, як видається на перший погляд. Дивно, але в українському суспільстві, де з легкістю наліплюються фашистські ярлики (згадаймо хоча б останні вибори – і, серед іншого, пророкування одного з наших академіків, що прихід Ющенка означатиме перемогу «фашизму та люмпенства»), якось проґавили цілком очевидні «духовні шукання», скеровані у праворадикальний бік. Хіба що побачили світ кілька рецензій на працю «Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу» (Київ, 2004) пера головного редактора (й, по суті, чільного автора) «Переходу–IV» Ігоря Каганця, котрий без вагань оголошує свій щойно видрукуваний опус «настільною книгою сучасного українця». Втім, нинішні репрезентанти «нації Святослава» доволі різні. Один дякує п. Каганцеві за «ідентифікацію ворога» і вказівку на «технологію звільнення та сяючу мету», другий закидає авторові расизм, арійство й антисемітизм того зразка, що насаджувались у Третьому Райху (див. «Книжник=Review», 2004, №10). Однак, здається, ні кого не турбує поява читацьких клубів «Переходу–IV», який також є «грою у фашизм» як в ідеології, так і на рівні символіки (Третій Гетьманат безпосередньо корелює з Третім Райхом, свастику (чи, точніше, «Sonnenrad») закамуфльовано під «сонячний хрест» Сонцебіг, заклик «Хай Буде!» при викинутій уперед руці на вміщених поруч світлинах виразно перегукується з «Хайль!», підрубрику «Духовність» марковано емблематичним для СС рунічним знаком «SigRune» тощо).
Зрозуміло, однак, що це аж ніяк не дитячі забавки – й до того ж вочевидь підкріплені добрячими грошима. Та найприкрішим видається те, що всю цю маячню фактично освячує авторитет Національної Академії наук: сам п. Каганець презентує себе як завідувача Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України, а серед автури «Переходу–IV» натрапляємо не лише на марґіналів із титулом «незалежних дослідників», а й на науковців з академічною «пропискою». Відтак, скажімо, поруч із ахінеєю про «козацький расовий тест» (на наявність у крові антиалкогольного «арійського ферменту», без якого «людина практично не мала шансів потрапити до січового братства»: Олексій Мандзяк, «Алкоголь в українських бойових мистецтвах»), надибуємо «академічні» роздуми про значення історичного досвіду України середини XVII століття для нинішнього етапу «її споконвічних національновизвольних змагань» (Віктор Горобець, «Уроки Богдана Хмельницького»), які повністю вписуються в ідеологію журналу: сьогодні Україні потрібні передусім «сильна влада, зосереджена в руках такої ж сильної особистости» й нова/оновлена еліта. Результати такого «сусідства» доволі прикметні: коли я запитала в «Науковій думці», як розкуповується «Перехід–IV», почула відповідь: «Беруть, дуже добре беруть! Бо, розумієте, Канигін – то фантазії, а оце ж уже наука!».

Зауважуючи цей неприродний симбіоз науки та псевдонауки (які досі воліли просто не помічати одна одної), можна висловити упевненість, що українська Академія ніколи не уподібниться до сербської, яка відіграла неабияку роль у роздмухуванні національної істерії за часів Мілошевіча. Однак, з другого боку, не помічаючи чи толеруючи такі дивні вияви академізму, наша НАНУ може легко трансформуватись у щось на кшталт НУіНУ із відомої кінокомедії або в якийсь «Брахманат», котрий із волі новоявлених арійців «поєднає функції віри, науки й мистецтва».

Здається, НАН України вже час засиґналізувати власну присутність в українському інтелектуальному просторі, де голос паранауки стає дедалі потужнішим, і саме його, здається, тільки й чують урядовці. А то й незчуємося, як потрапимо до уявних світів, що їх вибудовують творці козацьких/арійських/козацькоарійських теорій: почнемо жити на жовтоблакитній планеті, битися зранку з уявними ворогами, гратися з дітьми в уявні козацькі «плавзасоби» й кохатися із так само уявними кшатріями/амазонками. Втім, захопившися такими «іграми розуму», можна, того не помітивши, опинитись у ситуації, змальованій на одній давній, зламу позаминулого й минулого століть, листівці, що її кілька місяців тому демонстрували на виставці в Музеї однієї вулиці: молодик у розхристаній вишиванці – певно, після невдалого тестування на наявність у його крові «антиалкогольного козацького ферменту», – лежить у калюжі й звертається до приязно налаштованих щодо нього свиней: «Ой, дівчата, та годі вже цілуватися! Які ж ви ласі до поцілунків!».

Тож як би нам не осоромитися перед Европою, котра мусить стати, як і в давні арійські часи, тереном нашого культуртреґерства (у власній щодо неї «центральності» ми її, здається, вже переконали). Українські гопаківці принаймні певні того, що вітчизняна культура, чиєю «невід’ємною часткою є козацьке лицарське мистецтво», «вже сьогодні вражає світ своєю самобутністю та довершеністю і здатна піднести нашу Державу на провідне місце серед народів світу».

Власне, про те саме писав колись Вишня, пояснюючи українську географію: на півночі від нас живуть україножериросіяни, на заході – поляки, «дуже хороший, братній народ [свята правда! Кому ще ми завдячуємо нашими балами на нещодавньому Евробаченні?! – О.Р.], а далі вже йде Европа, що чекає на українську культуру». Сподіватимемося, що вона, ця загадкова культура, прийде в европростір не тільки в подобі «диких танців».

1 Квінтесенцією цих прагнень є п’ятирічна «Національна програма розвитку українського козацтва», що її Кучма затвердив і забув ще 2001 року, й вона, здається, осьось воскресне як ідентична програма на 2006–2010 роки. Її аналіз, який Катерина Щоткіна подала в статті «Як козаки в піонерів гралися» («Дзеркало тижня» за 7 травня цього року), свідчить, що впродовж цих п’яти років мають «покозачитися» мало не всі державні інституції та сфери суспільного життя. Наприклад, місцем реабілітації безпритульних дітей стануть «козацькі ліцеї», а МЗС опікуватиметься «розширенням міжнародної співпраці українського козацтва з аналогічними громадськими об’єднаннями іноземних держав». «Чи не з іспанськими ідальґос епохи реконкісти?» – запитує авторка, оживляючи в пам’яті одну з леґенд, що побутує в інститутському фольклорі. За цим переказом, один академічний функціонер, виступивши на конґресі в Іспанії з «козакознавчою» доповіддю, почув у відповідь: «Що ж, у нас теж були свої бандити, але ми не робимо з цього наукової проблеми». Тож козакам, аби пояснити недолугим іноземцям нюанси, неодмінно знадобиться вся міць державної машини.
2М. В. Левківський. Історія педагогіки: Підручник. – Київ, 2003; О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. Історія української школи і педагогіки: Навчальний посібник. – Київ, 2003 (Вища освіта XXI століття); Л. А. Медвідь. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: Навчальний посібник. – Київ, 2003 (Вища освіта XXI століття); С. О. Сисоєва, І. В. Соколова. Нариси з історії розвитку педагогічної думки. Навчальний посібник. – Київ, 2003.
3Із цим, зрозуміло, важко не погодитись – як і з притаманною нині владній риториці тезою про українців як «інтеліґентну націю», особливо коли пригадати, що, як з’ясувалося під час нещодавнього візового скандалу, 300 тисяч наших співгромадян, котрі виїздили останніми роками до Німеччини, вказали за мету поїздки оглядини Кельнського собору.
4 Див., зокрема, кілька підручників: Володимир Пилат. Бойовий гопак. – Львів, 1999; Тарас Каляндрук. Таємниці бойових мистецтв України. – Львів, 2004; Микола Величкович, Левко Мартинюк. Український рукопаш гопак. – Львів, 2004. Зауважимо, як прокоментовано в «Книжнику-Review» (2004, №20) появу спільної праці Величковича та Мартинюка, поданої в рубриці «Книжка року – 2004» в номінації «Обрії»: «Якби такого різновиду рукопашу, як бойовий гопак, не існувало в природі, його, напевно, варто було б вигадати. Адже від інших широко відомих стилів одноборств він вигідно відрізняється орієнтацією на характерні риси українського менталітету та має яскраво підкреслений патріотичновиховний аспект».
5У такий самий одяг, до речі, вдягнули й дівчат, вигадавши для українських амазонок власне бойове мистецтво – Асгарда.
6 Див. статті: «Гопак – танок приборканого вогню» на сайті http://www.perehid.kiev.ua та «Триглав – священна зброя характерників». Перехід–IV, 2001, № 3.
7 Докладніше про історичні візії п. Пилата, який побачив початки українських бойових мистецтв у пітекантропів, а кошового Сірка «відрядив» до Франції навчати танцю «козачок» Людовика XIII, див. у рецензії о. Юрія Мицика: «Бойовий гопак або язичество на марші». Юрій Мицик. За віру православну! – Київ, 2004, с. 65–68.